Ім'я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на
початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті.
Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під
забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого
представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою
Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і
«сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної
землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і
публіцистичному слові.
Мій ярий крик, мій біль тужавий, випалюючи ржу і гріх
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх...
Ці рядки стосуються не лише всієї художньої спадщини
Є. Маланюка, а й усього неспокійного життя цієї людини. Основні теми творчості
– боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність;
біль з приводу втрачених політичних здобутків 1917–1920 рр.
Євген Маланюк мав друзів і приятелів серед політиків,
науковців і літераторів Польщі, Чехословаччини, Німеччини та США, яких
намагався «навернути до української віри», ознайомити з власними ідейними
переконаннями. Жваво цікавився мистецьким і культурним життям тих народів,
поміж яких доводилося жити, зокрема, поляків і чехів. Повторюючи його
літературні образи, можна сказати, що він «гарячий згусток свого життя і
творчості, як розтоплену бронзу, в слово правди перелив...».
Євген
Маланюк народився 1
лютого
1897 року в селищі Новоархангельськ Херсонської губернії (нині
Кіровоградська область).
Батько
Євгена, Филимон Васильович, був надзвичайно обдарованою людиною: не маючи ні
університетської, ні гімназичної освіти, працював учителем, повіреним у суді,
ініціював заснування театру, відкриття гімназії, друкував дописи у місцевих
часописах, співав у церковному хорі, ставив аматорські спектаклі. Мати,
Гликерія Яківна, походила зі збіднілої дворянської родини військового –
чорногорця (в інших джерелах – серба) Стоянова. Батьки щедро наділили сина
любов’ю до музики, літератури, тонким відчуттям краси навколишнього світу.
По
закінченні початкової школи, де Євген показував блискучі знання і прагнення
навчатися, батьки віддали хлопчика до Єлисаветградського (нині Кропивницький)
повітового реального училища. На той час місто було культурним і мистецьким
центром: тут вирувало театральне життя, проходили численні виставки, а
навчальні заклади – декілька гімназій та два училища — були відомі високим
рівнем викладання.
В
училищі Євгена за відмінні показники навіть звільнили від платні за
навчання, що було вельми важливо з огляду на скромні статки
батьків. Тут він починає писати вірші. А ще – пристрасно захоплюється
читанням. Любов до книги Маланюк проніс крізь усе життя. За свідченням його
товариша Л.Полтави, у 60-і роки той не раз говорив: «Громадянство все менше читає, так знову просплять
Україну... Нечитання вижене українців зі світу».
У
червні 1914 р. юнак
успішно завершує училище і вступає на інженерний факультет Санкт-Петербурзького
політехнічного інституту. Навчанню стала на заваді війна.
В
січні 1916-го Євген Маланюк випустився з Київської військової школи. Брав
участь у боях, мав нагороди. В лютому 1918 р. молодий офіцер став на захист
Української Народної Республіки. Служив у чині старшини в Генштабі, згодом –
був ад’ютантом у генерал-хорунжого Василя Тютюнника, який командував
Наддніпрянською Армією УНР; ад’ютантом начальника штабу Дієвої армії,
командувача Дієвої армії УНР…
21
листопада 1920 р., після
тривалих кривавих боїв, українське військо, знекровлене втратами й змучене
епідемією тифу, перейшло польський кордон і склало зброю. Вояки були інтерновані до польського табору.
Поспіль
три довгих роки перебував Євген Маланюк у таборах для інтернованих військових –
спочатку Стршелково, потім Шипьорня. Він багато пише, намагаючись осмислити
причини трагедії УНР і особистих трагедій її захисників; разом із друзями
Ю.Дараганом, М.Гривою та М.Чирським навіть друкує на гектографі журнал
«Веселка». Однак прагнення волі й туга за рідною землею не полишають ні
на хвилину.
Восени
1923 р. жадана свобода прийшла. Євген Маланюк вирушає до Чехословаччини,
вступає до Української господарської академії в Подєбрадах — на
гідротехнічне відділення інженерного факультету; працює
інженером-гідротехніком. Тут, у Подєбрадах, а також у Празі, Маланюк
познайомився й затоваришував із Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Леонідом
Мосендзом, Оксаною Лятуринською та іншими українськими письменниками й
письменницями. Шалено закохався в поетесу Наталю Лівицьку-Холодну, дуже
страждав, ледь не наклав на себе руки.
1925 р. в Подєбрадах вийшла друком перша
поетична збірка Є.Маланюка – «Стилет і стилос», яка стала визначною подією в
літературному житті:
Стилет чи стилос? — не
збагнув.
Двояко Вагаються
трагічні терези.
Не кинувши у глиб
надійний якор,
Пливу й пливу повз
береги краси…
Книга
дістала діаметрально протилежні оцінки: від захоплення до несприйняття. Однак
її читали, обговорювали, й це було надзвичайно важливим для автора, його
подальшого становлення як поета.
Того ж
таки 1925-го Євген Маланюк бере шлюб із українкою з Полтавщини Зоєю Равич. Шлюб
триває лише 4 роки, затим Маланюк їде до Варшави.
1926р.
в Гамбурзі виходить наступна книга – «Гербарій».
У
1929-44р.р. поет мешкає в Польщі, входить до варшавського літературного гурту
«Танк» — разом із О.Телігою, Н.Лівицькою-Холодною, Ю.Липою,
Ю.Косачем. Товаришує з польськими літераторами Ю.Тувимом, Я.Івашкевичем.
У ці роки друкує збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата»,
«Вибрані поезії». Пише численні наукові розвідки, статті та есе, творчо
осмислюючи світову й українську культуру.
Одружується
вдруге – із працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою. 1933р. в
подружжя народився син Богдан.
У
1939р. Євген Маланюк, разом із польськими товаришами, брав участь у
обороні Варшави від нацистських окупантів.
1944р.
до Польщі вступають радянські війська. В застінках НКВС гине Юрій Липа, з яким
Євгена пов’язує тісна дружба. Рятуючись від арешту, Маланюк емігрує до
Німеччини, до міста Регенсбург, де перебуває в таборі для переміщених
осіб. Безгрошів’я, життя в бараках, примарне майбутнє… Другий шлюб не
витримав випробувань.
У
червні 1948р. Маланюк виїздить до Сполучених Штатів. Довелося тяжко працювати
фізично, поки не знайшлася робота у проектному бюро. Тут, власне, і працював аж
до виходу на пенсію в 1962 році. Багато пише, активно друкується, головує
в об’єднанні «Слово», що згуртувало українських письменників.
У
США побачили світ збірки Є.Маланюка «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання
весна», «Серпень», поема «П'ята симфонія», в якій оспівується звитяга
борців за Українську Державу, зокрема, генерал-хорунжого В.Тютюнника. Також
виходять друком його монографії, нариси, публіцистичні статті: «Нариси з
історії нашої культури», «Малоросійство», двотомник
«Книга спостережень».
Євген
Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Вже по його смерті мюнхенське
видавництво «Сучасність» видало 1972 р.
збірку поезій «Перстень і посох», яку поет свого часу впорядкував.
У 2003 р.
в Кіровограді вийшла друком збірка Є.Маланюка «Поезії з
нотатників» — із недрукованої спадщини. На батьківщині поета запроваджено
літературну премію його імені, якою відзначаються кращі твори у царині
художньої літератури; літературознавста та публіцистики; перекладу.
Ім’ям
видатного українського поета, науковця і публіциста названо вулиці у
Києві, Кропивницькому, Львові, Сумах, Дніпрі, інших містах України.
Тривалий
час «заборонений» радянською владою, поет назавжди повернувся своїми талановитими
творами до нас, його співітчизниць і співвітчизників. Він промовляє зі
своїх далеких і дзвінких днів:
А дні пливуть — мелодія
в блакить.
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічністю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі,
І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл
замріяно злились
В один хорал блаженний
і безсилий
Творча спадщина поета, визнаного за
українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе
були видані у багатьох містах Європи й Америки:
·
«Стилет чи стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925)
·
«Гербарій» (Гамбург, 1926)
·
«Земна мадонна» (Львів, 1934)
·
«Перстень Полікрата» (Львів, 1939)
·
«Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943)
·
«Влада» (Філадельфія, 1951)
·
«П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953)
·
«Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954)
·
«Остання весна» (Нью-Йорк, 1959)
·
«Серпень» (Нью-Йорк, 1964)
·
«Перстень і посох» (Мюнхен, 1972)
·
«Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003)
Двадцять
вісім років тому, 15 лютого 1989 року, закінчилася одна із самих довгих і
трагічних воїн другої половини XX століття –війна в Афганістані.
