понеділок, 13 лютого 2017 р.

Афганістан: героїзм крізь біль і сум

Двадцять вісім років тому, 15 лютого 1989 року, закінчилася одна із самих довгих і трагічних воїн другої половини XX століття –війна в Афганістані.
Відзначення в Україні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав свідчить про глибоку повагу суспільства до людей, яким довелося в мирні повоєнні роки нести нелегку військову службу в гарячих точках світу.
Рішення ввести радянські війська до Афганістану ухвалено 12 грудня 1979 року. Офіційна мета введення – запобігти загрозі іноземного військового втручання.
Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року 3 340 днів (дев`ять років, один місяць, дев`ятнадцять днів).
Виведення радянських військ з Афганістану почалося 15 травня 1988 року, відповідно до укладених у квтні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА. Радянський Союз зобов`язався вивести свій контингент у дев`ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року.
За повідомленнями, в перші три місяці Афганістан покинули 50 183 військовослужбовців. Ще 50 100 осіб повернулися в СРСР у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 року.
Найважчим підсумком афганської війни стала загибель наших солдат і офіцерів, скалічені долі молодих людей, гіркота споминів про бої та кров, втрати та рани.
Участь у війні взяли 160 375 військовослужбовців з України, 3 360 з яких – загинули, 72 – пропали безвісти, 3 360 – стали інвалідами.
Ця війна зламала життя багатьом молодим хлопцям. Незважаючи ні на що, вони чесно виконували свій громадянський обов`язок, залишалися вірними присязі до кінця.
Неодноразово, ризикуючи своїм життям, вони забезпечували спокій та стабільність у багатьох країнах, чим заслужили визнання і вдячність їхніх народів. Тисячі вихідців із України пройшли крізь вогонь Афганської війни, що принесла нам численні трагедії та біль утрат.
Афганській війні оцінку виніс час. Воєнні події стали історією, а ті, хто там був – ветеранами, учасниками бойових дій. Трохи дивно було ставити іменник «ветеран» поряд із молодими людьми, у яких, на перший погляд, лише сиві пасма в волоссі видають пережите. Але, вдивляючись у глибокі очі вчорашніх солдатів, розумієш: їхні серця зранені, у снах вони й досі йдуть в атаку.
Та найбільше ніяк не сподівалися воїни-афганці, що поряд із собою через чверть століття побачать набагато молодших учасників бойових дій і самі знову відчують смертельний вишкіл війни уже на рідній українській землі…

пʼятниця, 10 лютого 2017 р.

Здоров`я - найцінніший скарб

     В рамках тижня сприяння здорового способу життя та безпеки життєдіяльності «Зроби свій вибір на користь здоров`я» у шкільній бібліотеці вихованці школи проявляли вміння складати вірші, казки, ребуси та загадки про здоровий спосіб життя. Активними учасниками стали Карпенко Анжела, Підлубна Євгенія, Дядечко Вікторія, Люшняк Ірина, Гучок Ілля, Степаненко Вікторія, Дерев`янко Сергій, Резніченко Денис та ін. В шкільній бібліотеці було оформлено цікаву і змістовну викладку літератури «Здоров`я-найцінніший скарб».



  

Здоров`я – це сила
Здоров`я – це сміх
Здоров`я – це радість
Здоров`я – це для всіх!
Карпенко Анжела

Ти друже, мій, запам`ятай!
Про здоров`я краще дбай
Вранці-рано на зарядку
Ти вставай по розпорядку
Щоб бути усміхненим завжди
і не хворіти часто,
треба загартовуватись вчасно.
Вітаміни споживати,
Овочів не обминати.
Більше дихати повітрям,
Помагати у дворі.
Щоб життя прожити довге
Дружи зі спортом, ти, завжди
Бо спорт - твоє здоров`я
укріпить назавжди.
Підлубна Євгенія

ЗАГАДКИ
     1. Сам він червоний, але не буряк (помідор).
     2. Червоненька, соковита, але не малина (полуниця).
     3. Маленький будиночок
    де купують ліки (аптека)
     4. В овочах і фруктах
    ми їх споживаємо
    і здоров`я маємо (вітаміни).
     5. Він жовтий і кислий
    дуже корисний (лимон).

четвер, 2 лютого 2017 р.

Інформаційна хвилинка "У світі їх творчості"

2 лютого 2017 року до 120 річниці від дня народження Євгена Маланюка було підготовлено інформаційну хвилинку на загальношкільній лінійці про життєвий і творчий шлях поета-земляка, літературознавця, яскравого представника «празької школи» Євгена Маланюка.
Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму».
Євген Маланюк мав друзів і приятелів серед політиків, науковців і літераторів Польщі, Чехословаччини, Німеччини та США, яких намагався «навернути до української віри», ознайомити з власними ідейними переконаннями. Жваво цікавився мистецьким і культурним життям тих народів, поміж яких доводилося жити, зокрема, поляків і чехів. Повторюючи його літературні образи, можна сказати, що він «гарячий згусток свого життя і творчості, як розтоплену бронзу, в слово правди перелив...».

Тривалий час «заборонений» радянською владою, поет назавжди повернувся своїми талановитими творами до нас, його співітчизниць і співвітчизників.

До 120-річчя Євгена Маланюка











Ім'я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Мій ярий крик, мій біль тужавий, випалюючи ржу і гріх
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх...

Ці рядки стосуються не лише всієї художньої спадщини Є. Маланюка, а й усього неспокійного життя цієї людини. Основні теми творчості – боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність; біль з приводу втрачених політичних здобутків 1917–1920 рр.
Євген Маланюк мав друзів і приятелів серед політиків, науковців і літераторів Польщі, Чехословаччини, Німеччини та США, яких намагався «навернути до української віри», ознайомити з власними ідейними переконаннями. Жваво цікавився мистецьким і культурним життям тих народів, поміж яких доводилося жити, зокрема, поляків і чехів. Повторюючи його літературні образи, можна сказати, що він «гарячий згусток свого життя і творчості, як розтоплену бронзу, в слово правди перелив...».
Євген Маланюк народився  1 лютого 1897 року  в селищі Новоархангельськ  Херсонської губернії (нині Кіровоградська область).
Батько Євгена, Филимон Васильович, був надзвичайно обдарованою людиною: не маючи ні університетської, ні гімназичної освіти, працював учителем, повіреним у суді, ініціював заснування театру, відкриття гімназії, друкував дописи у місцевих часописах, співав у церковному хорі, ставив аматорські спектаклі. Мати, Гликерія Яківна, походила зі збіднілої дворянської родини військового – чорногорця (в інших джерелах – серба) Стоянова. Батьки щедро наділили сина любов’ю до музики, літератури, тонким відчуттям краси навколишнього світу.
По закінченні початкової школи, де Євген показував блискучі знання і прагнення навчатися, батьки віддали хлопчика до Єлисаветградського (нині Кропивницький) повітового реального училища. На той час місто було культурним і мистецьким центром: тут вирувало театральне життя, проходили численні виставки, а навчальні заклади – декілька гімназій та два училища — були відомі високим рівнем викладання.
В училищі Євгена за відмінні показники навіть звільнили від платні за  навчання, що було вельми важливо з огляду на скромні статки  батьків. Тут він починає писати вірші. А ще – пристрасно захоплюється читанням. Любов до книги Маланюк проніс крізь усе життя. За свідченням його товариша Л.Полтави, у 60-і роки той не раз говорив: «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу».
У червні 1914 р.  юнак успішно завершує училище і вступає на інженерний факультет Санкт-Петербурзького політехнічного інституту. Навчанню стала на заваді війна.
В січні 1916-го  Євген Маланюк випустився з Київської військової школи. Брав участь у боях, мав нагороди. В лютому 1918 р. молодий офіцер став на захист Української Народної Республіки. Служив у чині старшини в Генштабі, згодом – був ад’ютантом у генерал-хорунжого Василя Тютюнника, який командував Наддніпрянською Армією УНР; ад’ютантом начальника штабу Дієвої армії, командувача Дієвої армії УНР…
21 листопада 1920 р., після тривалих кривавих боїв, українське військо, знекровлене втратами й змучене епідемією тифу, перейшло польський кордон і склало зброю. Вояки були інтерновані до польського табору.
Поспіль три довгих роки перебував Євген Маланюк у таборах для інтернованих військових – спочатку Стршелково, потім Шипьорня. Він багато пише, намагаючись осмислити причини трагедії УНР і особистих трагедій її захисників; разом із друзями Ю.Дараганом, М.Гривою та М.Чирським навіть друкує на гектографі журнал «Веселка». Однак прагнення волі й туга за рідною землею не полишають ні на хвилину.
Восени 1923 р. жадана свобода прийшла. Євген Маланюк вирушає до Чехословаччини, вступає до Української господарської академії в Подєбрадах — на гідротехнічне відділення інженерного факультету;  працює інженером-гідротехніком. Тут, у Подєбрадах, а також у Празі, Маланюк познайомився й затоваришував із Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Леонідом Мосендзом, Оксаною Лятуринською та іншими українськими  письменниками й письменницями.  Шалено закохався в поетесу Наталю Лівицьку-Холодну, дуже страждав, ледь не наклав на себе руки.
1925 р. в Подєбрадах вийшла друком перша поетична збірка Є.Маланюка – «Стилет і стилос», яка стала визначною подією в літературному житті:
Стилет чи стилос? — не збагнув.
Двояко Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси…
Книга дістала діаметрально протилежні оцінки: від захоплення до несприйняття. Однак її читали, обговорювали, й це було надзвичайно важливим для автора, його подальшого становлення як поета.
Того ж таки 1925-го Євген Маланюк бере шлюб із українкою з Полтавщини Зоєю Равич. Шлюб триває лише 4 роки, затим Маланюк їде до Варшави.
1926р. в Гамбурзі виходить наступна книга – «Гербарій».
У 1929-44р.р. поет мешкає в Польщі, входить до варшавського літературного гурту «Танк» — разом із О.Телігою, Н.Лівицькою-Холодною, Ю.Липою, Ю.Косачем.  Товаришує з польськими літераторами Ю.Тувимом, Я.Івашкевичем. У ці роки друкує збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Вибрані поезії». Пише численні наукові розвідки, статті та есе, творчо осмислюючи світову й українську культуру.
Одружується вдруге  – із працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою. 1933р. в подружжя народився син Богдан.
У 1939р. Євген Маланюк, разом із польськими товаришами, брав участь у  обороні  Варшави від нацистських окупантів.
1944р. до Польщі вступають радянські війська. В застінках НКВС гине Юрій Липа, з яким Євгена пов’язує тісна дружба. Рятуючись від арешту, Маланюк емігрує до Німеччини,  до міста Регенсбург, де перебуває в таборі для переміщених осіб. Безгрошів’я, життя в бараках, примарне майбутнє… Другий шлюб не витримав випробувань.
У червні 1948р. Маланюк виїздить до Сполучених Штатів. Довелося тяжко працювати фізично, поки не знайшлася робота у проектному бюро. Тут, власне, і працював аж до виходу на пенсію в 1962 році. Багато пише, активно друкується, головує в об’єднанні «Слово», що згуртувало українських письменників.
У США побачили світ збірки Є.Маланюка «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»,  поема «П'ята симфонія», в якій оспівується звитяга борців за Українську Державу, зокрема, генерал-хорунжого В.Тютюнника. Також виходять друком його монографії, нариси, публіцистичні статті: «Нариси з історії нашої культури», «Малоросійство»,  двотомник «Книга спостережень».
Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Вже по його смерті мюнхенське видавництво «Сучасність» видало 1972 р. збірку поезій «Перстень і посох», яку поет свого часу впорядкував.
У 2003 р. в Кіровограді вийшла друком  збірка Є.Маланюка «Поезії з нотатників» — із недрукованої спадщини. На батьківщині поета запроваджено літературну премію його імені, якою відзначаються  кращі твори у царині художньої літератури; літературознавста та публіцистики; перекладу.
Ім’ям видатного українського поета, науковця  і публіциста названо вулиці у Києві, Кропивницькому, Львові, Сумах, Дніпрі, інших містах України.
Тривалий час «заборонений» радянською владою, поет назавжди повернувся своїми талановитими творами до нас, його співітчизниць і співвітчизників. Він промовляє  зі своїх далеких і дзвінких днів:
А дні пливуть — мелодія в блакить.
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічністю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі,
І океаном заясніла вись,
І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл замріяно злились
В один хорал блаженний і безсилий
Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки:
·         «Стилет чи стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925)
·         «Гербарій» (Гамбург, 1926)
·         «Земля й залізо»[1] (Париж, 1930)
·         «Земна мадонна» (Львів, 1934)
·         «Перстень Полікрата» (Львів, 1939)
·         «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943)
·         «Влада» (Філадельфія, 1951)
·         «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953)
·         «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954)
·         «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959)
·         «Серпень» (Нью-Йорк, 1964)
·         «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972)
·         «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003)