До 120-річчя Євгена Маланюка

Ім'я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Мій ярий крик, мій біль тужавий, випалюючи ржу і гріх

Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх...

Ці рядки стосуються не лише всієї художньої спадщини Є. Маланюка, а й усього неспокійного життя цієї людини. Основні теми творчості – боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність; біль з приводу втрачених політичних здобутків 1917–1920 рр.

Євген Маланюк мав друзів і приятелів серед політиків, науковців і літераторів Польщі, Чехословаччини, Німеччини та США, яких намагався «навернути до української віри», ознайомити з власними ідейними переконаннями. Жваво цікавився мистецьким і культурним життям тих народів, поміж яких доводилося жити, зокрема, поляків і чехів. Повторюючи його літературні образи, можна сказати, що він «гарячий згусток свого життя і творчості, як розтоплену бронзу, в слово правди перелив...».

Євген Маланюк народився  1 лютого 1897 року  в селищі Новоархангельськ  Херсонської губернії (нині Кіровоградська область).

Батько Євгена, Филимон Васильович, був надзвичайно обдарованою людиною: не маючи ні університетської, ні гімназичної освіти, працював учителем, повіреним у суді, ініціював заснування театру, відкриття гімназії, друкував дописи у місцевих часописах, співав у церковному хорі, ставив аматорські спектаклі. Мати, Гликерія Яківна, походила зі збіднілої дворянської родини військового – чорногорця (в інших джерелах – серба) Стоянова. Батьки щедро наділили сина любов’ю до музики, літератури, тонким відчуттям краси навколишнього світу.

По закінченні початкової школи, де Євген показував блискучі знання і прагнення навчатися, батьки віддали хлопчика до Єлисаветградського (нині Кропивницький) повітового реального училища. На той час місто було культурним і мистецьким центром: тут вирувало театральне життя, проходили численні виставки, а навчальні заклади – декілька гімназій та два училища — були відомі високим рівнем викладання.

В училищі Євгена за відмінні показники навіть звільнили від платні за  навчання, що було вельми важливо з огляду на скромні статки  батьків. Тут він починає писати вірші. А ще – пристрасно захоплюється читанням. Любов до книги Маланюк проніс крізь усе життя. За свідченням його товариша Л.Полтави, у 60-і роки той не раз говорив: «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу».

У червні 1914 р.  юнак успішно завершує училище і вступає на інженерний факультет Санкт-Петербурзького політехнічного інституту. Навчанню стала на заваді війна.

В січні 1916-го  Євген Маланюк випустився з Київської військової школи. Брав участь у боях, мав нагороди. В лютому 1918 р. молодий офіцер став на захист Української Народної Республіки. Служив у чині старшини в Генштабі, згодом – був ад’ютантом у генерал-хорунжого Василя Тютюнника, який командував Наддніпрянською Армією УНР; ад’ютантом начальника штабу Дієвої армії, командувача Дієвої армії УНР…

21 листопада 1920 р., після тривалих кривавих боїв, українське військо, знекровлене втратами й змучене епідемією тифу, перейшло польський кордон і склало зброю. Вояки були інтерновані до польського табору.

Поспіль три довгих роки перебував Євген Маланюк у таборах для інтернованих військових – спочатку Стршелково, потім Шипьорня. Він багато пише, намагаючись осмислити причини трагедії УНР і особистих трагедій її захисників; разом із друзями Ю.Дараганом, М.Гривою та М.Чирським навіть друкує на гектографі журнал «Веселка». Однак прагнення волі й туга за рідною землею не полишають ні на хвилину.

Восени 1923 р. жадана свобода прийшла. Євген Маланюк вирушає до Чехословаччини, вступає до Української господарської академії в Подєбрадах — на гідротехнічне відділення інженерного факультету;  працює інженером-гідротехніком. Тут, у Подєбрадах, а також у Празі, Маланюк познайомився й затоваришував із Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Леонідом Мосендзом, Оксаною Лятуринською та іншими українськими  письменниками й письменницями.  Шалено закохався в поетесу Наталю Лівицьку-Холодну, дуже страждав, ледь не наклав на себе руки.

1925 р. в Подєбрадах вийшла друком перша поетична збірка Є.Маланюка – «Стилет і стилос», яка стала визначною подією в літературному житті:

Стилет чи стилос? — не збагнув.

Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси…

Книга дістала діаметрально протилежні оцінки: від захоплення до несприйняття. Однак її читали, обговорювали, й це було надзвичайно важливим для автора, його подальшого становлення як поета.

Того ж таки 1925-го Євген Маланюк бере шлюб із українкою з Полтавщини Зоєю Равич. Шлюб триває лише 4 роки, затим Маланюк їде до Варшави.

1926р. в Гамбурзі виходить наступна книга – «Гербарій».

У 1929-44р.р. поет мешкає в Польщі, входить до варшавського літературного гурту «Танк» — разом із О.Телігою, Н.Лівицькою-Холодною, Ю.Липою, Ю.Косачем.  Товаришує з польськими літераторами Ю.Тувимом, Я.Івашкевичем. У ці роки друкує збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Вибрані поезії». Пише численні наукові розвідки, статті та есе, творчо осмислюючи світову й українську культуру.

Одружується вдруге  – із працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою. 1933р. в подружжя народився син Богдан.

У 1939р. Євген Маланюк, разом із польськими товаришами, брав участь у  обороні  Варшави від нацистських окупантів.

1944р. до Польщі вступають радянські війська. В застінках НКВС гине Юрій Липа, з яким Євгена пов’язує тісна дружба. Рятуючись від арешту, Маланюк емігрує до Німеччини,  до міста Регенсбург, де перебуває в таборі для переміщених осіб. Безгрошів’я, життя в бараках, примарне майбутнє… Другий шлюб не витримав випробувань.

У червні 1948р. Маланюк виїздить до Сполучених Штатів. Довелося тяжко працювати фізично, поки не знайшлася робота у проектному бюро. Тут, власне, і працював аж до виходу на пенсію в 1962 році. Багато пише, активно друкується, головує в об’єднанні «Слово», що згуртувало українських письменників.

У США побачили світ збірки Є.Маланюка «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»,  поема «П'ята симфонія», в якій оспівується звитяга борців за Українську Державу, зокрема, генерал-хорунжого В.Тютюнника. Також виходять друком його монографії, нариси, публіцистичні статті: «Нариси з історії нашої культури», «Малоросійство»,  двотомник «Книга спостережень».

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Вже по його смерті мюнхенське видавництво «Сучасність» видало 1972 р. збірку поезій «Перстень і посох», яку поет свого часу впорядкував.

У 2003 р. в Кіровограді вийшла друком  збірка Є.Маланюка «Поезії з нотатників» — із недрукованої спадщини. На батьківщині поета запроваджено літературну премію його імені, якою відзначаються  кращі твори у царині художньої літератури; літературознавста та публіцистики; перекладу.

Ім’ям видатного українського поета, науковця  і публіциста названо вулиці у Києві, Кропивницькому, Львові, Сумах, Дніпрі, інших містах України.

Тривалий час «заборонений» радянською владою, поет назавжди повернувся своїми талановитими творами до нас, його співітчизниць і співвітчизників. Він промовляє  зі своїх далеких і дзвінких днів:

А дні пливуть — мелодія в блакить.

А дні дзвенять, як золото в лазурі,

І вічністю триває кожна мить,

І в спокої втопились давні бурі,

І океаном заясніла вись,

І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих

Бриніння бджіл замріяно злились

В один хорал блаженний і безсилий

Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки:

·         «Стилет чи стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925)

·         «Гербарій» (Гамбург, 1926)

·         «Земля й залізо»[1] (Париж, 1930)

·         «Земна мадонна» (Львів, 1934)

·         «Перстень Полікрата» (Львів, 1939)

·         «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943)

·         «Влада» (Філадельфія, 1951)

·         «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953)

·         «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954)

·         «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959)

·         «Серпень» (Нью-Йорк, 1964)

·         «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972)

·         «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003)