Афганістан: героїзм крізь біль і сум

Двадцять вісім років тому, 15 лютого 1989 року, закінчилася одна із самих довгих і трагічних воїн другої половини XX століття –війна в Афганістані.

Відзначення в Україні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав свідчить про глибоку повагу суспільства до людей, яким довелося в мирні повоєнні роки нести нелегку військову службу в гарячих точках світу.

Рішення ввести радянські війська до Афганістану ухвалено 12 грудня 1979 року. Офіційна мета введення – запобігти загрозі іноземного військового втручання.

Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року 3 340 днів (дев`ять років, один місяць, дев`ятнадцять днів).

Виведення радянських військ з Афганістану почалося 15 травня 1988 року, відповідно до укладених у квтні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА. Радянський Союз зобов`язався вивести свій контингент у дев`ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року.

За повідомленнями, в перші три місяці Афганістан покинули 50 183 військовослужбовців. Ще 50 100 осіб повернулися в СРСР у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 року.

Найважчим підсумком афганської війни стала загибель наших солдат і офіцерів, скалічені долі молодих людей, гіркота споминів про бої та кров, втрати та рани.

Участь у війні взяли 160 375 військовослужбовців з України, 3 360 з яких – загинули, 72 – пропали безвісти, 3 360 – стали інвалідами.

Ця війна зламала життя багатьом молодим хлопцям. Незважаючи ні на що, вони чесно виконували свій громадянський обов`язок, залишалися вірними присязі до кінця.

Неодноразово, ризикуючи своїм життям, вони забезпечували спокій та стабільність у багатьох країнах, чим заслужили визнання і вдячність їхніх народів. Тисячі вихідців із України пройшли крізь вогонь Афганської війни, що принесла нам численні трагедії та біль утрат.

Афганській війні оцінку виніс час. Воєнні події стали історією, а ті, хто там був – ветеранами, учасниками бойових дій. Трохи дивно було ставити іменник «ветеран» поряд із молодими людьми, у яких, на перший погляд, лише сиві пасма в волоссі видають пережите. Але, вдивляючись у глибокі очі вчорашніх солдатів, розумієш: їхні серця зранені, у снах вони й досі йдуть в атаку.

Та найбільше ніяк не сподівалися воїни-афганці, що поряд із собою через чверть століття побачать набагато молодших учасників бойових дій і самі знову відчують смертельний вишкіл війни уже на рідній українській землі…

Здоров`я - найцінніший скарб

     В рамках тижня сприяння здорового способу життя та безпеки життєдіяльності «Зроби свій вибір на користь здоров`я» у шкільній бібліотеці вихованці школи проявляли вміння складати вірші, казки, ребуси та загадки про здоровий спосіб життя. Активними учасниками стали Карпенко Анжела, Підлубна Євгенія, Дядечко Вікторія, Люшняк Ірина, Гучок Ілля, Степаненко Вікторія, Дерев`янко Сергій, Резніченко Денис та ін. В шкільній бібліотеці було оформлено цікаву і змістовну викладку літератури «Здоров`я-найцінніший скарб».

  

Здоров`я – це сила

Здоров`я – це сміх

Здоров`я – це радість

Здоров`я – це для всіх!

Карпенко Анжела

Ти друже, мій, запам`ятай!

Про здоров`я краще дбай

Вранці-рано на зарядку

Ти вставай по розпорядку

Щоб бути усміхненим завжди

і не хворіти часто,

треба загартовуватись вчасно.

Вітаміни споживати,

Овочів не обминати.

Більше дихати повітрям,

Помагати у дворі.

Щоб життя прожити довге

Дружи зі спортом, ти, завжди

Бо спорт - твоє здоров`я

укріпить назавжди.

Підлубна Євгенія

ЗАГАДКИ

     1. Сам він червоний, але не буряк (помідор).

     2. Червоненька, соковита, але не малина (полуниця).

     3. Маленький будиночок

    де купують ліки (аптека)

     4. В овочах і фруктах

    ми їх споживаємо

    і здоров`я маємо (вітаміни).

     5. Він жовтий і кислий

    дуже корисний (лимон).

Інформаційна хвилинка "У світі їх творчості"

2 лютого 2017 року до 120 річниці від дня народження Євгена Маланюка було підготовлено інформаційну хвилинку на загальношкільній лінійці про життєвий і творчий шлях поета-земляка, літературознавця, яскравого представника «празької школи» Євгена Маланюка.

Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму».

Євген Маланюк мав друзів і приятелів серед політиків, науковців і літераторів Польщі, Чехословаччини, Німеччини та США, яких намагався «навернути до української віри», ознайомити з власними ідейними переконаннями. Жваво цікавився мистецьким і культурним життям тих народів, поміж яких доводилося жити, зокрема, поляків і чехів. Повторюючи його літературні образи, можна сказати, що він «гарячий згусток свого життя і творчості, як розтоплену бронзу, в слово правди перелив...».

Тривалий час «заборонений» радянською владою, поет назавжди повернувся своїми талановитими творами до нас, його співітчизниць і співвітчизників.

До 120-річчя Євгена Маланюка

Ім'я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Мій ярий крик, мій біль тужавий, випалюючи ржу і гріх

Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх...

Ці рядки стосуються не лише всієї художньої спадщини Є. Маланюка, а й усього неспокійного життя цієї людини. Основні теми творчості – боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність; біль з приводу втрачених політичних здобутків 1917–1920 рр.

Євген Маланюк мав друзів і приятелів серед політиків, науковців і літераторів Польщі, Чехословаччини, Німеччини та США, яких намагався «навернути до української віри», ознайомити з власними ідейними переконаннями. Жваво цікавився мистецьким і культурним життям тих народів, поміж яких доводилося жити, зокрема, поляків і чехів. Повторюючи його літературні образи, можна сказати, що він «гарячий згусток свого життя і творчості, як розтоплену бронзу, в слово правди перелив...».

Євген Маланюк народився  1 лютого 1897 року  в селищі Новоархангельськ  Херсонської губернії (нині Кіровоградська область).

Батько Євгена, Филимон Васильович, був надзвичайно обдарованою людиною: не маючи ні університетської, ні гімназичної освіти, працював учителем, повіреним у суді, ініціював заснування театру, відкриття гімназії, друкував дописи у місцевих часописах, співав у церковному хорі, ставив аматорські спектаклі. Мати, Гликерія Яківна, походила зі збіднілої дворянської родини військового – чорногорця (в інших джерелах – серба) Стоянова. Батьки щедро наділили сина любов’ю до музики, літератури, тонким відчуттям краси навколишнього світу.

По закінченні початкової школи, де Євген показував блискучі знання і прагнення навчатися, батьки віддали хлопчика до Єлисаветградського (нині Кропивницький) повітового реального училища. На той час місто було культурним і мистецьким центром: тут вирувало театральне життя, проходили численні виставки, а навчальні заклади – декілька гімназій та два училища — були відомі високим рівнем викладання.

В училищі Євгена за відмінні показники навіть звільнили від платні за  навчання, що було вельми важливо з огляду на скромні статки  батьків. Тут він починає писати вірші. А ще – пристрасно захоплюється читанням. Любов до книги Маланюк проніс крізь усе життя. За свідченням його товариша Л.Полтави, у 60-і роки той не раз говорив: «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу».

У червні 1914 р.  юнак успішно завершує училище і вступає на інженерний факультет Санкт-Петербурзького політехнічного інституту. Навчанню стала на заваді війна.

В січні 1916-го  Євген Маланюк випустився з Київської військової школи. Брав участь у боях, мав нагороди. В лютому 1918 р. молодий офіцер став на захист Української Народної Республіки. Служив у чині старшини в Генштабі, згодом – був ад’ютантом у генерал-хорунжого Василя Тютюнника, який командував Наддніпрянською Армією УНР; ад’ютантом начальника штабу Дієвої армії, командувача Дієвої армії УНР…

21 листопада 1920 р., після тривалих кривавих боїв, українське військо, знекровлене втратами й змучене епідемією тифу, перейшло польський кордон і склало зброю. Вояки були інтерновані до польського табору.

Поспіль три довгих роки перебував Євген Маланюк у таборах для інтернованих військових – спочатку Стршелково, потім Шипьорня. Він багато пише, намагаючись осмислити причини трагедії УНР і особистих трагедій її захисників; разом із друзями Ю.Дараганом, М.Гривою та М.Чирським навіть друкує на гектографі журнал «Веселка». Однак прагнення волі й туга за рідною землею не полишають ні на хвилину.

Восени 1923 р. жадана свобода прийшла. Євген Маланюк вирушає до Чехословаччини, вступає до Української господарської академії в Подєбрадах — на гідротехнічне відділення інженерного факультету;  працює інженером-гідротехніком. Тут, у Подєбрадах, а також у Празі, Маланюк познайомився й затоваришував із Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Леонідом Мосендзом, Оксаною Лятуринською та іншими українськими  письменниками й письменницями.  Шалено закохався в поетесу Наталю Лівицьку-Холодну, дуже страждав, ледь не наклав на себе руки.

1925 р. в Подєбрадах вийшла друком перша поетична збірка Є.Маланюка – «Стилет і стилос», яка стала визначною подією в літературному житті:

Стилет чи стилос? — не збагнув.

Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси…

Книга дістала діаметрально протилежні оцінки: від захоплення до несприйняття. Однак її читали, обговорювали, й це було надзвичайно важливим для автора, його подальшого становлення як поета.

Того ж таки 1925-го Євген Маланюк бере шлюб із українкою з Полтавщини Зоєю Равич. Шлюб триває лише 4 роки, затим Маланюк їде до Варшави.

1926р. в Гамбурзі виходить наступна книга – «Гербарій».

У 1929-44р.р. поет мешкає в Польщі, входить до варшавського літературного гурту «Танк» — разом із О.Телігою, Н.Лівицькою-Холодною, Ю.Липою, Ю.Косачем.  Товаришує з польськими літераторами Ю.Тувимом, Я.Івашкевичем. У ці роки друкує збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Вибрані поезії». Пише численні наукові розвідки, статті та есе, творчо осмислюючи світову й українську культуру.

Одружується вдруге  – із працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою. 1933р. в подружжя народився син Богдан.

У 1939р. Євген Маланюк, разом із польськими товаришами, брав участь у  обороні  Варшави від нацистських окупантів.

1944р. до Польщі вступають радянські війська. В застінках НКВС гине Юрій Липа, з яким Євгена пов’язує тісна дружба. Рятуючись від арешту, Маланюк емігрує до Німеччини,  до міста Регенсбург, де перебуває в таборі для переміщених осіб. Безгрошів’я, життя в бараках, примарне майбутнє… Другий шлюб не витримав випробувань.

У червні 1948р. Маланюк виїздить до Сполучених Штатів. Довелося тяжко працювати фізично, поки не знайшлася робота у проектному бюро. Тут, власне, і працював аж до виходу на пенсію в 1962 році. Багато пише, активно друкується, головує в об’єднанні «Слово», що згуртувало українських письменників.

У США побачили світ збірки Є.Маланюка «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»,  поема «П'ята симфонія», в якій оспівується звитяга борців за Українську Державу, зокрема, генерал-хорунжого В.Тютюнника. Також виходять друком його монографії, нариси, публіцистичні статті: «Нариси з історії нашої культури», «Малоросійство»,  двотомник «Книга спостережень».

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Вже по його смерті мюнхенське видавництво «Сучасність» видало 1972 р. збірку поезій «Перстень і посох», яку поет свого часу впорядкував.

У 2003 р. в Кіровограді вийшла друком  збірка Є.Маланюка «Поезії з нотатників» — із недрукованої спадщини. На батьківщині поета запроваджено літературну премію його імені, якою відзначаються  кращі твори у царині художньої літератури; літературознавста та публіцистики; перекладу.

Ім’ям видатного українського поета, науковця  і публіциста названо вулиці у Києві, Кропивницькому, Львові, Сумах, Дніпрі, інших містах України.

Тривалий час «заборонений» радянською владою, поет назавжди повернувся своїми талановитими творами до нас, його співітчизниць і співвітчизників. Він промовляє  зі своїх далеких і дзвінких днів:

А дні пливуть — мелодія в блакить.

А дні дзвенять, як золото в лазурі,

І вічністю триває кожна мить,

І в спокої втопились давні бурі,

І океаном заясніла вись,

І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих

Бриніння бджіл замріяно злились

В один хорал блаженний і безсилий

Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки:

·         «Стилет чи стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925)

·         «Гербарій» (Гамбург, 1926)

·         «Земля й залізо»[1] (Париж, 1930)

·         «Земна мадонна» (Львів, 1934)

·         «Перстень Полікрата» (Львів, 1939)

·         «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943)

·         «Влада» (Філадельфія, 1951)

·         «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953)

·         «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954)

·         «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959)

·         «Серпень» (Нью-Йорк, 1964)

·         «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972)

·         «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003)

Пам`ятай про Крути! 29 січня 1918

Над Крутами круки –
Під круками Крути
Зійшлося юнацтво,
Щоб волю здобути.
Сніги зледенілі
І темінь іскриста
За Крутами в скруту
Зійшлося їх триста…
Б. Стельмах

29 січня 1918 року під Крутами, в бою з більшовиками, поклали свої голови триста юнаків… студентів і гімназистів київських шкіл… Триста молодих сердець забились в один такт і поставили себе в розпорядження держави. Наснагу їм дала велика українська революція.              На грані двох діб у житті українського народу поставила їх, як свій прапор і дороговказ на шляху до свободи і гідності, як фортецю українського самостійницького руху, як символ посвяти в ім’я всеукраїнської ідеї і твердиню незламності борців за правду.

Український народ щороку вшановує пам’ять молодих борців за волю, полеглих під залізничною станцією Крути. Ця битва, яку небезпідставно порівнюють зі всесвітньо відомим боєм під Фермопілами, стала символом героїзму та відданості Українській державі й національній ідеї, а її дата –29 січня 1918 року – днем національної трагедії, Днем пам’яті героїв Крут. З подіями цієї трагедії знайомить книжкова викладка літератури «Тернисті шляхи історії».

22 січня - День Соборності України

Сьогодні, 22 січня, в Україні відзначається День Соборності та Свободи, як річниця проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, яке відбулося в 1919 році.

День Соборності України було встановлено згідно з указом Президента України     № 42/99 від 21 січня 1999 року, в честь дня проголошення в 1919 році Акту возз'єднання Української народної республіки і Західно-Української народної республіки в єдину українську державу.

У січні 1918 року була створена Українська Народна Республіка, а на територіях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, була утворена Західноукраїнська Народна Республіка. У грудні 1918 року лідери двох держав у Фастові підписали передоб'єднувальний договір.

22 січня 1919 року цей договір, що увійшов в історію як Акт "Злуки" (Велика Злука) - акт об'єднання українських земель, був обнародуваний у Києві на Софійській площі. Через кілька місяців після проголошення Возз'єднання більшовики зайняли Київ, Східну Галичину окупували поляки, а Закарпаття - Чехословаччина. І хоча Акт Злуки 1919 року виявився декларативним, ідея соборності продовжувала жити. І 22 січня 1990 року мільйони українців вишикувалися у живий ланцюг від Києва до Львова, відзначаючи День соборності.

30 грудня 2011 року указом Президента України № 1209/2011 День соборності на офіційному рівні було скасовано, а замість нього встановлений День соборності та свободи України.

Свято Святого Миколая Чудотворця: історія, традиції, прикмети

19 грудня православні люди всього світу святкують день святого Миколая Чудотворця. За народними повір’ями саме в цей день Миколай Чудотворець спускався на землю з небес і обходив весь світ, допомагаючи знедоленим і відновлюючи справедливість.

З поміж великих святих угодників Божих святитель Миколай Чудотворець користується особливою любов’ю нашого народу. Усе життя св. Миколая – це нескінченні благодіяння і чудеса, подані стражденному людству. Він покровитель землеробства і скотарства, господар земних вод, заступник від бід і напастей, помічник у найважчих справах і обставинах. Він швидко з’являється скрізь, де потрібна його допомога. І нині він приходить до тих, хто кличе його допомогти і заступити від біди. Чудес його не злічити. Усе життя Чудотворця було позначено любов’ю до ближнього. Навіть смерть не перервала його благодатних справ, його чудеса звершаються повсякчас.

Коротка історія

За переказами, святий Миколай народився у другій половині III століття у місті Патара у провінції Лікія (історична область в Малій Азії) у сім’ї благочестивих батьків. До глибокої старості вони не мали дітей і в безперервній молитві просили Всевишнього дати їм сина, обіцяючи присвятити його служінню Богу. Молитва їх була почута: народився син, який при хрещенні отримав ім’я Микола, що значить грецькою «переможець народів».

Юнак виховувався під керівництвом свого дядька – місцевого єпископа. В якості покликання Микола обрав служіння Богові. Пройшовши шлях від молодшого церковного служителя до архієрея, він став архієпископом міста Мири Лікійські.

Микола відрізнявся любов’ю і співчуттям до людей, допомагав убогим і знедоленим, роздаючи майже всі гроші, що отримував. Собі він залишав тільки найнеобхідніше. За лагідність і доброту св. Миколай здобув величезну любов народу.

Досягнувши глибокої старості, у 345 році св. Миколай мирно помер. Після смерті, мощі Миколая Чудотворця стали рясно виділяти цілюще миро, що ще більше прославило його.

Традиції

Миколая Чудотворця вважають найближчим до Бога святим. Він посередник між Богом і людьми.

Святкувати день Миколая Чудотворця, або як його ще називають Зимового Миколая, завжди починають молебнем у церкві. Раніше, а подекуди і зараз, всі жителі села збирали гроші і у складчину ставили після молебню велику свічку, щоб святий Миколай огородив їх від усіх бід і нещасть.

Після церковної служби 19 грудня влаштовується веселе свято, яке називали братчини. Всі частування купувалися у складчину і братчини були свого роду обрядом примирення ворогів і прощення всіх образ. Оскільки у цей час йде різдвяний піст, то основними стравами на Зимового Миколая були пироги з капустою і грибами. На столі обов’язково було пиво, яке варили з ячменю нового врожаю.

Найбільше радості свято святого Миколая доставляє дітворі. Адже за давньою традицією батьки купують і ховають в будинку подарунки, які нібито святий Миколай приносить слухняним дітям.

У минулі століття в день Зимового Миколая здійснювали різноманітні угоди, укладали договори, тому що були впевнені, що цього дня ніхто не піде на обман, оскільки Миколай Чудотворець покарає шахрая і відновить справедливість. До цього свята у містах відкривалися численні ярмарки, де встановлювалися остаточні ціни на хліб і борошно. Дівчата з цього часу починали підготовку до святок – шили нові костюми, готувалися до святочних ворожінь.

Благому св. Миколаю присвячені два свята у році: Весняний Миколай (22 травня) і Зимовий Миколай (19 грудня). «Один – травний, інший – морозний».

Прикмети

Також на Зимового Миколая люди примічали погоду. Саме з цим днем пов’язано безліч прикмет, за якими можна судити про майбутню зиму і погоду в наступному році.

Якщо на Миколая день холодний і ясний – бути урожайному року.

Якщо на Миколая сніг лежить – до швидкої відлиги.

Якщо на Миколая день теплий видався – чекай суворих морозів.

Як на Миколая впаде великий іній – на гарний врожай хліба.

Як на Миколая морозяний день – на уроду хліба й городини.

Як на Миколая піде дощ, то врожай на озимину.

Який день на Миколая Зимового, такий і на Миколая Весняного.

У кожному році два Миколи: на першого Миколи не буває холодно ніколи, а на другого Миколи не буває тепла ніколи.